[ad_1]
«БРОНЗОВИЙ БРЕХУН»
Старовинна калітка, яку доповнював ялинковий віночок із дзвониками, ніби вже закликала на новорічні гостини. Чи, принаймні, заманювала зайти у двір і подивитися, що ж там, чи теж так файно й затишно. Але найбільше інтригувала скринька на хвіртці — біла з червоним написом: «Листи до святого Миколая».
Я в цьому містечку була з деяких робочих питань, які не стосувалися журналістики, але як «небайдужа», любознавча особа, мусила зайти в той дворик. Хоча б, аби дізнатися, що означає та поштова скринька, яка нагадувала кольорами «швидку допомогу».
Калітка прочинилася легко, і очікування справдилися: до невеликого охайного дерев’яного будиночка вела рівна, вимощена полінцями доріжка. Праворуч — миттєво ловили заворожені погляди насадження «вічно зелених» декоративних кущів, присипані сніговою порошею, мов кокосовою стружкою. Із-поміж них виглядали яскраві керамічні фігурки лісових звірят, які, здавалося, інколи оживають. А освітлювалася місцина кольоровими ліхтарями найхимерніших форм. Навіть шишки у клумбах, і ті були насипані, то «золоті», то «срібні» й «бронзові»…
Назустріч до мене вийшов чоловічок невеликого зросту, саме чоловічок. На правду, я ніколи до цього не спілкувалася з карликами, а тому «після скриньки», «дворика», побачивши його, трохи зніяковіла.
— Доброго дня, пане. Пробачте, мене дуже зацікавила Ваша поштова скринька, тому я зайшла…
— У вас є лист до святого Миколая? — Перервав мої намагання низький, але приємний голос чоловічка.
— Ні. — Усміхнулася я. — Просто не змогла пройти повз, щоб не довідатися історії про скриньку.
— Чекайте, але я не даю ніяких коментарів. Якщо у вас є лист, ви можете його лишити, а Миколай розгляне, коли настане час. Усі мусять підкорятися часу.
— Мені й досі хотілося засміятися, але чоловік говорив дуже серйозно і змушував цим вірити.
— Добре, я зрозуміла. — Заспокоюю. — А сама хочу дістати хоч якусь інформацію. — Перепрошую, а ви — хто?
— Я Гном. — Відповідає карлик, який на чарівного героя був схожий хіба лише зростом.
«Авжеж», — думаю. А сама ще більше «зворушилася» від його впевненості у власній «реалістичній чарівності».
— Даруйте ще раз, чи не підкажете, як зустрітися з Миколаєм? Справа в тому, що я журналістка й хотіла б узяти в нього інтерв’ю. — Але Гном подивився строго, розвернувся й швидко пішов до будиночка. Я лишилася чекати. Сподіваюсь: «А що, якщо тепер приведе самого головного героя цієї «містерії»». Постояла хвилин зо двадцять на морозі, розглядаючи тіні від ліхтариків. І ось виходить із хатинки справжнісінький Гном: у височенній шапці, з бородою, в дивакуватому одязі бронзового відтінку і з кошиком у руках. За поглядом впізнаю в ньому того ж сердитого низенького чоловіка.
— Ви ще тут? — Невдоволено мовив Гном.
— Так. — Відповідаю. — Сподівалася на зустріч із Миколаєм.
— Я ж вам усе пояснив. Ми коментарів не даємо. Лист можете залишити в скриньці.
— І моє бажання буде виконано? — Запитую, «підігруючи» тій «казковій» ситуації.
— Воно буде розглянуто. А чи виконано, це вже, як ви поводилися протягом цього року. І зважайте, що в ньому має бути добре ядро.
— Чудасія якась! — Кажу. — То ви стверджуєте, що я перебуваю в резиденції справжнього святого Миколая, чи як? Для чого така серйозність?!. — Намагаюся дістатися істини.
— А ви, коли заходили сюди, то сподівалися на обман чи шукали чуда? — Продовжує Гном.
— Та, певно, шукала чуда. І правди. — Додаю.
— Ви маєте і те, й інше. Ви ж побачили мене, зайшли без дозволу.
— Але ж калітка була відчинена!
— Вона не була замкненою. Відчинили її ви. Навчіться брати відповідальність за свої вчинки! — Грізно випалив казковий герой. — Я зніяковіла. Аби якось виправити ситуацію і стишити гнів Гномика, виправдовуюся:
— Вибачте, будь ласка, що потурбувала. Мені, справді, здалося, що тут живуть якісь добрі люди, які, можливо, займаються благочинністю. Хотілося написати про них матеріал…
— Люди? — Знову нетерпляче перепитав Гном. — Але ж ви могли зрозуміти з напису, що тут живе він.
— Хто? Миколай? — А в самої вже, відчуваю, «набрякли очі» і почервоніли вуха.
— Тааак!.. — Дошкульно протягує чарівничок у довгій шапці.
— Добре, ще раз вибачте, що насмілилася до вас завітати. Це, мабуть, було помилкою. — А сама мимохідь гадаю: «А що, якщо цей цікавий чоловічок несповна розуму?..»
Розвертаюся йти, коли він доганяє мене й дістає з кошика «золотого горіха» розміром, як мій кулак, — уперше такого бачу. Простягає його й каже: «Відповіді там». І проводжає дооовгим поглядом — «із фільмів жахів» чи «казок» — я вже сумнівалася. Дякую, беру горіх, виходжу, зачиняю калітку. Розумію, що ні однієї світлини я не зробила, написати навряд чи щось зможу…
Сіла в машину, їду додому. Але ж спокою не дає той «золотий горіх» у кишені. Зупиняюся, відкриваю його, як скриньку чи дзеркальце, а звідти «визирає» на мене туго складений невеличкий папірець. Текст у ньому — дрібним шрифтом відповіді «святого Миколая» до моїх запитань, які я ставила подумки, коли ще була в його дворі й обмірковувала можливе інтерв’ю.
Одне повинна сказати, — ніколи не сумнівалася в тому, що «Миколай існує». А тепер ще й знаю, що в кожному посланні має бути добре ядро, і що життя — повне див і загадок.
[ad_2]
Источник: 0362.ua